Бердичів єврейський у XIX-XX століттях

У ХІХ столітті Бердичів став одним з найбільших міст на території сучасної України.

Мовою спілкування бердичівських євреїв був оригінальний ідиш, збагачений українською та польською мовами, на яких розмовляло неєврейське населення навколо. Іврит практично не використовувався. Лідери єврейського просвітницького руху середини ХІХ століття Гаскала презирливо називали ідиш "жаргоном", непригодним для єврейської культури. Один із засновників цього руху на Волині І.В.Левінсон навіть пропонував євреям взагалі відмовитися від своєї рідної мови і замінити його "чистою" німецькою або російською мовами. Бердичівський лексикограф Шия Мордхє Ліфшиц (1829-1878), що вивчав волинський діалект ідиш, навпаки проповідував ідею світської єврейської культури на основі цієї мови. Плодами його діяльності стали словники: російсько-ідиш (опублікований у 1869 році) та ідиш-російський (1876 рік). Щира дружба зв'язувала його із засновником єврейської класичної літератури Соломоном Моісейовичем Абрамовичем (Мєндєлє Мойхєр Сфорім). Народившись "литваком", тобто спочатку розмовляючи на литовському діалекті ідиш, Соломон Абрамович після свого переселення в 1858 році в Бердичів досить швидко сприйняв місцевий бердичівський діалект. Вважається, що саме під впливом свого друга Ліфшиця молодий письменник, що почав літературну діяльність на івриті, через деякий час перейшов на ідиш. Після виходу в світ 1864 року його першого твору "Дос клєйнє мєнчєлє" ("Маленька людина") на ідиш успіх до Мєндєлє Мойхєр Сфоріма прийшов одразу і назавжди.

У 1795 році в Бердичеві, який в цей час перетворюється на один з єврейських релігійних центрів, засновується єврейська типографія. Типографія друкує релігійну літературу здебільшого на івриті. Тим не менш у 1815 році типографія видала збірник релігійно-містичних розповідей на ідиш (разом з коментарями на івриті) під назвою "Сейфер сеттер майсес" ("Книга сюжетів"), у якій центральне місце займає розповідь цадика Нахмана Брацлавського, записаного його учнем р. Натаном. У 1836 році царським указом майже всі єврейські типографії, що діяли на території імперії, ліквідуються. Тоді ж закривається і бердичівська типографія. Відновити її діяльність вдалося лише в 1885 році.

Наприкінці XVIII століття з'являється таке поняття як смуга осілостітериторія компактного проживання євреїв у Російській імперії, визначена царським правлінням з ціллю запобігання їх проникнення у великоросійської губернії і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренці. Вперше смуга осілості була визначена відповідно з указом від 1791 року. До неї увійшла серед інших і Волинська губернія. З цього часу єврейське населення Бердичева починає стрімко рости Цікаві статистичні дані, що свідчать про кількість євреїв в Бердичеві у різні роки: 

1765 рік - 1 220 осіб;
1775 рік - 788 осіб (рік закінчення епідемії чуми);
1778 рік - 741 осіб;
1784 рік - 1 319 осіб;
1787 рік - 1 504 осіб;
1789 рік - 1 951 осіб;
1847 рік - 23 160 осіб;
1884 рік - 62 366 осіб;
1897 рік - 53 351 осіб;
1939 рік - 23 266 осіб (перед початком Другої світової війни);
1979 рік - 4 637 осіб;
1989 рік - 3 512 осіб;
1995 рік - 800 осіб;
2001 рік - 401 осіб.

Справжню кількість євреїв у місті встановити завжди було практично неможливо. Справа в тому, що збирати подушну подать з єврейського населення мали право лише кагали. Відповідно, вони всіма силами "приховували "душі" під час ревізій", приховуючи їх у великій кількості, а різниця із зібраних податків залишали собі. З іншого боку державні чиновники хотіли знати точну кількість єврейського населення, аби отримувати податок в повному обсязі. Однак, як писали держслужбовці, в Бердичеві "незаписане єврейське населення...завжди складало близько половини всієї кількості дійсної єврейської спільноти".

Смуга осілості існувала до 1915 року й мала певні обмеження, що дозволяли окремим євреям жити за її межами. Обмеження, що накладалися на євреїв Волині, коли вона була в складі Польщі, і подальші обмеження в складі царської Росії призвели до того, що місцеві євреї, бердичівські зокрема, займалися здебільшого орендою, посередництвом між виробниками сільськогосподарської продукції і споживачами, перепродажем промислових, ремісничих товарів, лихварством, утриманням питних закладів. І в цьому вони досягли немалого успіху. Ще український краєзнавець Леонтій Похілевич (1816-1893) в своїй книзі "Сказання про населені місцевості..." вказував:

"Продаж і купівля, що відбувалася зазвичай завдяки посередництву євреїв, виражаються [...] в безкінечному розвитку оборотів, що помножені заповзятістю і діяльністю єврейських маклерів і факторів, які не лише без капіталів, а й здебільшого без кредиту, за допомогою лише однієї непоборної докучливості, уміють неодмінно втертися між численними торговцями і покупцями, і на рахунок їх лінивості, простоти, недосвіченості і слабкодухості забезпечити без ризику і пожертв багатосторонні користі свої".

Перекупники вважалися особливим привілейованим класом, що відзначався багатством і впливовістю. Право на здійснення перепродажу євреї отримали від російського самодержавця у 1786 році. Це правило було підтверджено у 1835 році "Положенням про євреїв". Бердичівські перекупники - перші євреї, що відмовилися від національного одягу, багатьох особливостей єврейського побуту.

Згідно з "Положенням про євреїв" (1804) було встановлено розділення євреїв на чотири класи:
1) землероби,
2) фабриканти і ремісники,
3) купецтво,
4) міщанство.

До категорії купців були віднесені купці, що мали титули І, ІІ, ІІІ гільдій, дрібні торговці, власники заїжджих дворів. По кожному з цих класів встановлювалися  певні послаблення, особливо коли єврей приймав християнство. Проте ортодоксальні єврейські общини не терпіли викрестів, ставлячи їх на рівень зрадників та вигнанців. Впливові члени кагалу всіляко намагалися завадити прийняттю християнства.

Власник міста Бердичева князь Матвій Радзивілл, посилаючись на те, що равини судять бідних несправедливо і намагаються отримувати від них тільки грошову вигоду, 27 березня 1794 року підписав розпорядження про обрання самими євреями більшості голосів на три роки чотирьох суддей і одного писаря. На них лежала відповідальність вирішувати всі справи кагалу. Позивачам було надано право оскарження рішення цього суду у світських справах перед самим князем. Історія замовчує, наскільки активно користувалися цим правом місцеві євреї. 

Цікава подія відбулася в 1831 році в місті: велике єврейське сімейство купців Рубінштейнів прийняло православ'я. Насправді перехід в православ'я представників інших віросповідань був не надто поширеним явищем, тож такий масовий перехід "іновірців" був сприйнятий з великим схваленням  місцевою духовної владою.Сімейство Рубінштейнів хрестили в кілька етапів протягом листопада 1830 - серпня 1831 року. 25 липня в бердичівській Миколаївській церкві відбувся обряд хрещення Абрама, сина Григорія і Калерії, названого Антоном. Саме під цим ім'ям світ і знає нині відомого музиканта Антона Рубінштейна (1829-1894) - російського композитора, піаніста, диригента, музичного педагога.

Про цю, безумовно, неординарну подію в житті єврейського містечка написав в детальному рапорті  настоятель Миколаївської церкви Петро Дунін-Борковський. Завдяки цьому документу можна дізнатися деякі моменти біографії самого Романа Рубінштейна, що приймав активну участь в суспільному житті міста. Рішення про зміну віросповідання не було для Рубінштейна спонтанним  або ж вимушеною необхідністю, а стало закономірним наслідком довготривалого періоду його життя. Всього було хрещено 35 членів родини Рубінштейнів, починаючи з діда - купця Рувена Рубінштейна з Житомира. І все ж рішенням прийняти християнство, згідно з пізнішими спогадами матері відомого композитора, став Указ імператора Миколи І про призов дітей кантоністами на 25-річну військову службу від 1827 року. Після хрещення закони смуги осілості перестали поширюватися на сім'ю і вже через рік (за другими данними - в 1834 році) сім'я Рубінштейнів переїхала в Москву, де батько майбутнього музиканта відкрив невелику фабрику.

В середині ХІХ століття Бердичів умовно ділився на кілька частин: Старе місто, Нове місто, Та сторона річки (Загребелля - часть міста, що розташована на лівому березі річки), де проживало менше євреїв і Піски - північна окраїна міста, тут жили євреї-ремісники і люмпени (назва Піски пішло від кар'єрів, де добували пісок). У Старому місті, який був населений здебільшого дрібними торговцями, ремісниками, релігійними діячами, дуже відчувалося хасидський вплив. Тут знаходився клір (різновид синагоги) Леві-Іцхака, Велика стара синагога, багато синагог за ремісничими спеціальностями, а також хедери (єврейські релігійні початкові школи). Мовою спілкування тут був оригінальний ідиш.

У Новому місті проживали переважно купці, промисловці, інтелігенція. Тут здебільшого розмовляли російською. Освоюючи російську мови, тутешні євреї робили крок у "великий світ" (саме цей світ був описаний гострим пером єврейського письменника Шолом Алейхема). На перехсті Старого та Нового міста, на гористому правому березі ріки Гнилоп'ять, розташовувався район під назвою Качанівка. На Качанівці, як і в Старому місті і Пісках, розмовним був ідиш. В цілому ж значна частина неєврейського населення Бердичева розуміла ідиш і навіть розмовляла на ньому. Є свідчення відомого єврейського публіциста Володимора Жаботинського (до речі, його мати Хава Зак народилася в Бердичеві): "Я побував у Бердичеві на початку цього століття (тобто ХХ століття) і даже тоді застав ще на залізничній станції православних грузчиків, що розмовляли на більш чистому ідиші, ніж я сам, а в їхній вимові звучав справжній єврейський розспів".

Поступово на центральних вулицях Бердичева на місці дерев'яних будинків виросли цегляні, що придавали місту характерних і неповторних рис єврейського містечка - штетл (з ідишу - місто). Під цим терміном мається на увазі також своєрідний характер побутового і духовного укладу врейства. Єврейські будинки в місті були часто висотою у два чи півтора поверху, при цьому на першому або на цокольному поверсі розміщувалися склади, лавки, майстерні, а на другому жили господарі, нерідко по 4-5 сімей. За домом зазвичай був двір для господарських потреб. Через недолік місця декілька сімей користувалися загальним двором, де знаходився погріб (під нього переважно використовувалися старі підземні ходи) і господарські побудови. Будинки будували так, як дозволяв простір. Зовні будинки були прикрашені дерев'яним ганком і галереєю на другому поверсі з різними стовпцями-балясинами або дерев'яною обшивкою. Цікавим серед євреїв була традиція прикрашати різними орнаментами стулки вхідних дерев'яних дверей, що ведуть у будинок. Такі різні двері можна зустріти на вулицях Бердичева і зараз (наприклад, на вулицях Лупова, Дзержинського, Пушкіна).

Офіційна влада відносилася до євреїв з недовірою і підозрою. Євреї перевозили і скупляли контрабандні товари, валюту, заборонені друковані видання, здійснювали безпатентну торгівлю тощо. У місцевих жителів євреї виманювали векселя на ім'я як оплату за оренду земель і лісів (як і будь-який інший орендатор неєврей).

Життєвий рівень єврейської общини міста порівняно з іншими населеними пунктами був дещо вищим, хоча майже половина євреїв Бердичева в 40-х роках ХІХ століття ледве перебивалися з дня в день. Це відносне благополуччя разом з культурним рівнем більш багатого класу створили Бердичеву ім'я і положення "єврейської столиці" Південно-Західного краю. Тому наміри провести певні реформи в житті єврейських общин царський уряд особливу увагу звертав на необхідність підтримки нововведень в Бердичеві.

 Відомий єврейський діяч-освітянин Макс Лілієнталь (1815-1882) провів у 1842 році подорож для підготовки єврейської громади до освітньої реформи по смузі осілості. У листі до міністру народного просвітництва Сергію Уварову (1786-1855) він писав:

"Успіх в Бердичеві означає успіх в Подолії, Волині, Херсоні і Одесі; невдача в Бердичеві зіпсувала б усю справу". 

Бердичів в першій половині ХІХ століття став великим банкірським центром тогочасної Росії. У ньому, починаючи з 30-х років, виникло кілька єврейських банкірських будинків, що зіграли значну роль в економічному житті Правобережної України. За офіційними даними в Бердичеві в 1849 році нараховувалося 8 банкірських будинків, але де-факто їх було більше. У місті на так званій Золотій вулиці, що тягнулася від монастиря Босих Кармелітів до Соборної площі, були розміщені контори банків, навколо яких роїлася маса різних посередників, комісіонерів, маклерів.

Основні свої операції бердичівські банкіри проводили на Київській контрактовій ярмарці. Для зручності банкіри Бердичева будують в Києві будівлю, де поміщають "Бердичівську фінансову контору", що діяла від Варшавського банку. Також тісний зв'язок бердичівських банкірів існував з банкірськими будинками Петербурга, Москви, Вільни, Риги і особливо Одеси. Вони були зв'язані також з багатьма закордоними банками.

Бердичів стає резиденцією відомого банкіра Йосифа Гальперіна (1785-1865), представника сімейства Гальперіних - одних з найбільших в тогочасній Україні банківських сімей, діяльність якої пов'язана в основному з цукровою промисловістю. Гальперін був купцем першої гільдії, почесним членом Бердичівської єврейської спільноти, до яких також входили Манзон, Каменка, Хорвіц, та інші. Гальперін - почесний громадянин міста Бердичева. Він прославився серед сучасників своїм меценатством, багато часу віддавав благодійності, не обмежуючись територією Бердичева. Цікавим є той факт, що під час Кримської війни 1853-1856 року банкіру  Йосифу Гальперіну і купцю Горвіцу була об'явлена велика подяка за надання російській армії благодійної допомоги.

 У 1850 році в Бердичеві на кошти єврейської спільноти побувана Хоральна синагога. Одноповерхова, прямокутна в плані з симетричним розміщенням пілястр, вона вміщала в себе близько тисячі осіб. Синагога орієнтована головним фасадом на захід, слугувала молитовним домом, центром вивчення іудаїзму і місцем зібрання єврейської общини. В центрі її стояли 4 колони, що поставлені близько один до одного, огороджуючи головну частину храму - підвищення для читця. Колони ділили залу на 9 однакових прольотів. З підвищення проводилося читанн і коментування Біблії та Талмуда.

На східній стороні головного залу знаходився прикрашений витонченою різьбою вівтар. На відміну від звичайної синагоги, тут працював постійних хор з добре підібраними голосами, кантор з обов'язковою музичною освітою і гарним баритоном. Тут співали Н.Белзер (Співак, 1824-1906) і З.Ровнер (Я.Мороговський, 1856-1943), хасидські мелодії створював кантор Йоселе Талнер. Всередині синагога була схожа на лютеранську церкву: колони, ряди лавок, хори, на яких розміщувалися жінки тоді як у старих синагогах жінки знаходилися в задніх напівтемних приміщеннях з маленькими загратованими вікнами. Стеля мала пишні внутрішні купола. Інтер'єр був прикрашений поліхромними стінописами.

Розподілення місць у синагозі відображало соціальну ієрархію. Вздовж східної стіни сиділи найбільш поважні люди - равін, знатоки Талмуда, багаті євреї, що займалися благодійністю. Чим далі від східної стіни, тим цінність місць зменшувалася, а вздовж західної стіни займали місця прості євреї. Синагога виконувала ще й управлінську роль, окрім релігійної. Це була одна з перших в Російській імперії Хоральна синагога. Монументальність і розміри вказували на її вагому роль в житті міської общини.

На низькому рівні в Бердичеві знаходилося медичне обслуговування. В середині ХІХ століття чинними були дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них фінансувалася коштами єврейської громади. Ця лікарня розташовувалася в палаці Радзивіллів. Не в змозі хазяйнувати, нащадки колишніх магнатів передали будівлю єврейському кагалу. Точніше, кагал купив її за рахунок погашення боргів. Тут розмістилася відома єврейська лікарня. Говорять, і як єврейська лікарня, палац вражав залишками своєї розкоші. Ось так вихваляв нове призначення маєтку заможних власників дослідник Андрій Субботін в своїй роботі "В всмузі єврейської осідлості" (1890):

"Лікарня влаштована більш, ніж розкішно: просторі, чисті палати, широкі чисті коридори, багато світла й повітря, всі необхідні умови. Аптека, баня, кухня, пральня тощо влаштовані з комфортом, якому могли б позаздрити багато наших столичних лікарень. Найбільше імпонує велика палата - колишня танцювальна зала польських магнатів, з мармуровими колонами і стінами. Там, де колись чулися веселі звуки оркестра й гарні пані в своїх живописних костюмах відплясували живописну мазурку, де було скільки блиску, розкоші, витонченості, - там тепер лежить десяток виснажених євреїв, надломлені в боротьбі за життя".

В кінці ХІХ століття торгівлею в місті займалося майже 16,5 тисяч євреїв. Торгували одягом, мануфактурою, взуттям, меблями, домашнім інвентарем, скотом, конями, повозками, зерном, м'ясом, рибою, медом, спиртними напоями, воском тощо. Достатньо поширеною серед бердичівських євреїв залишалася спекуляція. За даними загальноросійського перепису 1897 року Бердичів займав шосте місце на території сучасної України за чисельністю представників купецтва. Однак у відсотках місто впевнено займало перше місце в Росії за кількістю євреїв-купців, де їх нараховувалося 91,8%.

У результаті реформування системи єврейської освіти в 1850 році в Бердичеві відкрито перше, а в 1860 році - друге казенне єврейське училище першого розряду, до якого потім додалося кілька приватих училищ. Проте їх функціювання не могло істотно підняти освітній рівень місцевого єврейства. Освіту отримувала невелика кількість єврейської молоді, переважно з багатих родин. Одним з особливо активних ентузіастів просвітництва бердичівських євреїв був д-р Ротенберг, завдяки зусиллям якого була відкрита гімназія й упорядкована суспільна бібліотека.

 Розвивається в Бердичеві і такий вид мистецтва як театр. І не просто театр, а єврейський театр. Наскільки відомо, засновником єврейського театру вважається Авром Гольдфаден - поет, композитор, драматург і режисер, перші п'єси трупи якого відбувалися в Яссах восени 1876 року. У восьмій книзі Бібліотеки журналу "Театр і мистецтво" за 1913 рік знаходимо публікацію "Записок єврейського антрепренера" А. Фішзон, до якого редакція зробила таку замітку:

"Автора справедливо можна вважати засновником єврейського театру в Російській імперії"

 У той час пятнадцятирічний Алтеруне Фішзон вчився в хедері, співав у синагозькому хорі. Після світського концерту головного кантора Шпіцбера Фішзон почав створювати свої пісні, виконуючи їх перед родичами.

"В цей час була в Бердичеві табакова фабрика, - згадував Фішзон, - Там працював молодик Срулік Розенфельд... Він був гарним парубком, одягав на себе німецьку сукню, носив сапожки зі скрипом, шапочку набік. Це був затійник з великої літери, по суботах він разом зі своїми товаришами влаштовував різні розваги...".

Срулік став водити Алтера по різним будинках, де його виконання мало великий успіх, що, звісно ж, гріло самолюбство підлітка. Скоро Срулік запропонував влаштувати концерт не в домі, а у справжньому театральному залі. Цей концерт і відбувся 4 жовтня 1875 року. Успіх був миттєвий. Тож вони вирішили влаштувати турне по різним містам і містечкам: грали в Житомирі, Черкасах, Кременчуці, Білій Церкві і навіть у Києві. Ці концерти перетворювалися в театральні постановки з характерною драматургією. В Житомирі їх постановку відвідали поети Іцхок Лінецький і Авраам Гольдфаден. Гольфаден подарував Фішзону свій фельєтон, що згодом став комедією "Бабуся та внучка", а Лінецький - книгу своїх віршів. Можливо, саме такі події й надихнули Аврааама Голдфадена зайнятися розвитком єврейського театрального мистецтва.

Незважаючи на те, що, окрім спогадів Алтеруне Фішзона, інших документальних свідчень зародження єврейського театрального мистецтва саме в Бердичеві немає, однозначним лишається той факт, що саме Бердичів зіграв у цьому далеко не останню роль.

Починаючи з 50-х років ХІХ століття роль Бердичева як торгового центру України поступово зменшується. Це зумовлено ростом торгового значення Києва та інших міст, що отримали залізничне сполучення з центральною Росією, якого не було в Бердичеві. Великі єврейські фірми переїжджають в інші міста, переважно в Одесу, що зумовлює посилення бідності основної маси серед єврейського населення. Також після поразки польського повстання 1863 року багато поляків-поміщиків виїхали в Польщу, що лишило торгових посередників Бердичева звичної клієнтури.

Впродовж другої половини ХІХ століття утиски євреїв посилюються. Так у травні 1882 року російським правлінням вводяться "Тимчасові Правила", у яких забороняється проживання євреїв у сільській місцевості. Це лишило євреїв-посередників з торгівлі сільськогосподарської продукції можливості скупоувати її в селах. Внаслідок цього Бердичів втрачав позиції центру по збуту сільськогосптоварів. За даними кінця ХІХ століття 20% єврейського населення Бердичева жило завдяки благодійникам.

Кількісний показник єврейського населення Бердичева в кінці ХІХ століття досягає свого максимуму. У 1884 році Бердичів нараховував 77 823 жителів, з них 62 36 осіб - євреї (80%), 10 777 осіб - православні (13,8%), 3 298 осіб - католики (4,2%), 339 осіб - протестанти і 12 мусульман. Про активне культурне життя єврейської общини свідчать газети мовою ідиш, що виходили в Бердичеві наприкінці ХІХ століття, а саме: "Найєр телеграф" (1888 рік) - видавець П.Айзікович; "Ді бібліотек" (1892 рік) - видавець Ш.Гуревіч; "Бердичівер ілюстрація" (1896 рік); "Найєс Орун Ерєц-Ісроел" (1898 рік) - видавець І.Фількельштейн; "Дер Котер" сатиричний зошит (1908 рік) - редактор Яношельський; щоденна газета "Фолкештіме" (1910 рік) - Л. Фріс, А. Кін. В Бердичеві також проживав відомий історик Шмуель-Аба (Самуіл) Городецький (1871-1957), потомок равинів і хасидських цадиків. Він видає в Бердичеві перший у Східній Європі журнал на івриті, що присвячений питанням іудаїзму, "А-Горен" (тобто "Гумно"; вийшло 10 номерів, 1897-1928). В цьому журналі Шмуель-Аба друкував власні статті про равинів, про їх життя і світогляд, про хасидизм. 

Дух тодішнього місцевого життя передають малюнки і картини сучасників. Відтак навесні 1891 року американський графікофортист і літограф Джозеф Пеннел (1860-1926) відвідав Бердичів у своєму турне для вивчення умов життя східних євреїв і написання антисемітського звіту. Пеннел відвідав Бердичів, де зробив кілька малюнків Соборної площі. Однак зробити ескіз людного ринку в Бердичеві він не зумів, так як був арештовний двома поліцейськими за підозрою у військовому шпигунстві. Повернувшись до Лондона, він запропонував свої малюнки надрукувати кільком місцевим журналам. Малюнок з назвою "На вулицях Бердичева" (оригінал "In The Streets Of Berdicheff") опублікував журнал "The Illustrated London News".

На початку ХХ століття єврейська молодь бере участь в діяльності різних політичних партій та організацій як єврейських, так і всеросійських. Цікавим став наступний випадок: у 1906 році в Російській імперії був прийнятий закон, який забороняв розмовляти на ідиші на виробництві. У зв'язку з цим в Бердичеві відбулися зібрання членів Бунда, де були прийняті резолюції, що осуджували цей закон. Всього у зібранні взяло участь близько 7 тисяч осіб.

З початком Першої російської революції 1905 року революційний настрій відчувався і в Бердичеві. 8 березня в Старомісній синагозі відбувся багатолюдний мітинг, а по його завершенні - демонстрація на Соборній площі. На головній вулиці - Білопільській - також відбулася демонстрація. Ось як рапотрував про це київський губернатор київському генерал-губернатору: "О 9.30 ранку рух посилився. При цьому на розі Нікольської та Білопільської вулиць зібрався натовп євреїв, людей двісті, почали викрикувати "ура", кидаючи шапки догори. Тоді бомбардир 3-ї батареї Степан Камінський, що знаходився на Соборній площі, прискакав сюди на коні. Натовп став розбігатися. 18-річний міщанин Сімха Гутіс, двічі вистрілив в Камінського, але промазав. Камінський наздогнав його на Нікольській вулиці , вдарив оголеною шашкою по голові і ранив. Інший єврей, 17-річний Гершл-Хаїм Барац, схопив Камінського під пахвами, не даючи змоги затримати Гутіса. Обидва єврея були затримані завдяки патрулю". 

Наслідком березневих подій стали масові арешти. Сотні робочих-активістів кинуті за грати. Особливо великими були втрати у Бунда, що очолював мітинг. Тому в квітні не відбувалися ні масові виступи, ні інші значні події. Революція нібито зробила перерву і пішла в підпілля, аби ще більше проявитися в липні.

1 травня в місті було неспокійно. Здебільшого через плітки про минулі погроми і безпорядки. 4 травня завдяки діяльності місцевої соціал-демократичної організації бастували майстерні, типографії, перукарні та кілька магазинів. Багатий на сутички червень уже поширюється на більші підприємства: "Прогрес", шкіряні заводи Бурко, Кобилянського і Татарковського. Демонстрацій майже не було.

Розпал політичної боротьби на всій території імперії змусив Миколу ІІ підписати маніфест, який збільшує демократичні свободи громадян 17 жовтня 1905 року. Наступного дня про це дізналися в Бердичеві. Зранку атмосфера в місті було спокійною: відчинені магазини, працювали перевізники. Почали поширюватися плітки про конституцію. Швидко росла активність євреїв. На вулицях і подвір'ях було чутно: "Хай живе республіка!", а натовпи взяли курс на казначейство, в'язницю, будинок для арестів. Напад відбили патрулі. Вони стріляли з вікон та балконів. Один місцевий був вбитим вистрілом з револьвера, інший - тяжко ранений двома вистрілами. Демонстранти стріляли в кавалеристів, на що останні відповідали вогнем. Як наслідок, декілька демонстрантів було вбито, серед них були й ранені. У жовтні-грудні в Бердичеві ще кілька разів проходили стихійні демонстрації, однак гострота політичної боротьби поступово стихала.

Цими роками в Бердичеві також проживали 60-70 родин брацлавських хасидів, що жили окремо від інших євреїв. Їм не дозволяли брати активну участь у житті кагала, не приймали в жодне місцеве братство. Загалом уникали з ними будь-яких зв'язків. Та між собою брацлавські хасиди були близькі, ділилися між собою як їжею, так радостями й горем.

Молилися вони в своєму клойзі, яке знаходилося у підвалі. Брацлавський обряд молитви своєрідний: під час молитви брацславські хасиди підстрибують, підтанцьовують і не стоять на місці. Коли впадають у екстаз, часто використовують багато слів на ідиші або незнайомі. За легендою, такий обряд розпочав сам равві Нахман. Також було прийнято усамітнюватися щодня, де б вони не знаходилися - вдома, на роботі, у потязі. Кілька хвилин вони усамітнювалися, ставали в куток, закривали долонями обличчя, обмежували свої думки зі Святим Благословенним і промовляли молитву вірності. Слова цієї молитви не були традиційними та універсальними, тож кожен, перебуваючи в екстазі, говорив те, що відчував своїми словами та своєю мовою.